Закарпаття ‒ регіон, де вівчарство може розвиватися. Та господарствам, які утримують овець, бракує згуртованості. Кожне з них випасає і робить сир само по собі.
Про це в інтерв’ю журналу The Ukrainian Farmer розповів Олександр Драгуський, співзасновник «Селиської садиби», яка займається вівчарством на Закарпатті.
«Утім, впливати на ціноутворення на ринку ми не здатні, ‒ зауважив він. ‒ Тож бувають періоди, що, попри умовну собівартість сиру в 500 грн/кг, люди змушені продавати його дешевше. Адже є певні витрати, які вимагають живих грошей».
Аналогічна ситуація і з м’ясом, додав Олександр Драгуський.
«Наразі вівчарство у нас провадять ті, хто продовжує справу дідів-прадідів і просто люблять її. Якби господарства були більш об’єднаними, певні витрати вдалось би скоротити, ‒ переконаний він. ‒ А кілька локальних сироварень із якісним обладнанням, об’єктивними критеріями відбору й належним зберіганням сировини дадуть можливість робити класний продукт і навіть експортувати його. Можливо, тоді цю галузь можна буде назвати бізнесом».
Так, для «Селиської садиби» вівчарство ‒ швидше хобі та збереження традицій, витратність якого балансують коштом інших напрямів, зокрема завдяки державній програмі підтримки.
«Останні два роки ми користуємося спеціальною бюджетною дотацією на утримання овець, котра дозволяє отримати по 2 тис. грн на голову. Це ‒ справді суттєва допомога, яка підтримує вівчарство, ‒ зазначив Олександр Драгуський. ‒ Однак навіть із дотацією складно говорити про прибутковість справи».
